Acasă » UHR » Відгомін кімерійської традиції
featured-bg

Відгомін кімерійської традиції

featured-bg

Стосовно походження гуцулів визначальною є характеристика їхньої культури від Михайла Коцюбинського. У листі від 9 вересня 1910 року Максимові Горькому він писав: «Одяг, звичаї, весь уклад життя гуцулів-номадів, які проводять усе літо зі своїми стадами на вершинах гір, настільки своєрідні і мальовничі, що відчуваєш себе перенесеним у якийсь новий невідомий світ». Отже, на його думку, гуцули — це номади, тобто кочівники.

Тож як у жителів Карпатських гір могла вкоренитись традиція степовиків? Пояснення лише здогадне: гуцули — це нащадки кімерійців-степовиків. Цей висновок підтверджує ряд етнологічних фактів.

Кімерійцями античні автори вважали все населення північного Надчорномор’я иередскіфської епохи. Але кімерійці тим особливі, що були пастухами-вершниками, економічною основою життя яких було відгінне тваринництво. Ця назва походить від відгону отар овець, стад великої рогатої худоби і табунів коней (так званий «полонинський хід») для літнього їх випасання на полонинах. За вміле і постійне сидіння на коні греки називали пастухів-кімерійців «кентаврами», кінарами (кін-арами), легендарними півлюдьми-півкіньми. Попередники кімерійців — дніпровсько-донецькі племена десь у IV тисячолітті до н. є. одомашнили дикого коня-тарпана. А згодом кімерійці зуміли пристосувати його для господарських цілей, виготовивши вуздечки, сідла і стремена. Осідланий таким чином і одомашнений кінь-тарпан став не лише об’єктом відтворювального тваринництва, а й виробничою тягловою силою і, що найважливіше, засобом швидкої комунікації.

Саме в нашій місцевості цього коня називали «гуцулик» на багато століть раніше, ніж почали називати його господарів гуцулами.

Коли в умовах степів України в середині І тисячоліття до н. є. кліматичні умови стали після тривалої кліматичної кризи-посухи сприятливішими для випасання худоби в українських степах, із Зауралля почали прибувати сюди численні пастуші військові племена, яких грецькі історики назвали скіфами, тобто кочівниками (скитами-скитальцями). Вони були нащадками давніх переселенців з України в зауральські степи, звідки через декілька віків і повернулись. При цьому вони з боями потіснили із насиджених у степах місць кімерійців. і що характерно — кімерійці подались із родинами і стадами худоби на захід Європи через лісові терени, тобто по пасовиськах із чагарниково-трав’янистою поживою, не оминувши при цьому Карпати. Так мігруючи, вони досягли Римської імперії, де стали вимагати земель для свого 80-тисячного племені. У трьох боях римські легіони зазнали від них поразки, бо кімерійці були грізними воїнами-вершниками, що нищили ворога панцеропробивними, із залізними наконечниками стрілами потужних луків, а також психічною кінною атакою під барабанний звук литаврів та гавкіт великих пастуших собак-вовкодавів. Лише реорганізувавши армію, Рим зміг подолати їх.

Рештки племені кімерійців розселились серед шпильково-листяних лісів Європи, впровадивши там, у гірських умовах, традицію укладу життя на основі відгінного тваринництва та давши деяким тамтешнім рікам назви з коренем слова «Дана» тобто богині рік і благодатних дощів, якій поклонялися. Вони поклонялись їй, бо вважали, що її природним втіленням були великі ріки. Риболовля в них забезпечувала їм виживання під час суворої кліматичної кризи, що тривала у 2500—2100 рр. до н. є. Тоді вони обживали хуторними «рраждами-оседками» річкові тераси на території від Карпат до Кавказу, назвавши великі ріки на честь цієї богині. А саме: «Дана-віус» — Дунай, «Дана-стир» — Дністер, «Дана-пер» — Дніпро, Північний Донець, Дон. На цій території є ще декілька десятків поселень із назвою з коренем слова «дана-дон». Десь із тих часів існує в карпатському пісенному фольклорі приспів, у якому згадується богиня Дана: «Ой, Дана, шіді-річка Дана, Дана; хто тебе й тепер не знає у селах і містах».

Від кімерійців успадковано в українській мові і характерні для гуцульського побуту слова: стая, колиба, ватра, ватаг, aотара, топір, собака. Це плем’я користувалось словом «полонина» ще в ті часи, коли їхні оседки-зимівники існували на прируслових терасах, які не затоплювали води рік під час повені. Тому стає зрозумілим, чому за санскритом слово «полонина» тлумачиться як «місце, безпечне від затоплення повінню». Таким чином, суть цього слова підтверджує, що кімерійці на Праукраїні жили вздовж великих рік. Отже, вони були не лише скотарями, а й рибалками, мисливцями і збиральниками, чим займались донедавна також і гуцули.

Є ще й інші етнологічні докази того, що гуцули є носіями кімерійської традиції. Приміром, на правому крутому березі Дніпра, в Обухівському районі, є поселення під назвою Стайки. Термін «стая» означає «тимчасове житлове та виробниче приміщення на полонині» і воно характерне лише для гуцульського відгінного тваринництва. Священним деревом-тотемом у кімерійців був ясен, що природно росте на Україні лише на вологих ррунтах, зокрема і на заплавах рік. У природних, корінних карпатських лісах він не ріс. Це є доказом того, що насіння цих дерев було занесене в Карпати кімерійцями. Його деревина служила їм для виготовлення луків, стріл, списів, держаків для бойових топірців. Міцну, пружну деревину ясена використовують тепер і гуцули, виготовляючи ручні знаряддя. Тому і нині це деревотрадиційно висаджують біля гуцульських осель. Очевидно, саме з кімерійських часів, тобто вже третє тисячоліття, існує на Гуцульщині традиційна спадщина таких творчих ремесел, як:

—прядіння ниток з овечої вовни, ткання з них тканин для виготовлення петиків, запасок,
верет, а також ліжників, зокрема — джєрги. Джєрга — це подвійного розміру ліжник, що
служив пастухові теплою постіллю і ковдрою в польових, полонинських умовах. Крім
того, з вовни ткали і килими;

— виготовлення бондарних виробів із легкої смерекової деревини, зокрема бербениць для зберігання бриндзи та іншого посуду;

—   кушнірство —’ гарбування (вичинка) шкіри і пошиття з неї вишуканих декорованих
кептарів, кожухів, чересів, тайстр, постолів;

—   мосяжництво і ковальство — виготовлення у придворових умовах з металу побутових
знарядь та особистої зброї: ножів («кованих бляшок») і топірців, без яких жоден гуцул
колись  «не  йшов  від  хати».  Як  у  кімерійців,  так  і  в  гуцулів  кожна металева річ
викарбувана геометричними священними символами;

–     — вишивання — прикрашання кольоровими нитками країв одягу божественними знаками-візерунками, які призначені для захисту людини від «злих сил». Певні кольори були сигнальними ознаками родів;

—різьба — нанесення на основних хатніх конструкціях, зокрема на сволоках та дверних
обв’язках, а також скринях і столах, різів-символів слов’янських основних божеств;

— основним технологічним засобом переробки молока на полонинах як за кімерійських часів, так і тепер, є казан (котел), із II тисячоліття до н. є. і до наших днів його виготовляли з міді. Казан вважався у кімерійців подарунком богів, тому був найціннішою річчю. Відгінне тваринництво і полонинська проста, але дуже ефективна технологія переробки молока була найвидатнішим творчим винаходом кімерійських рахманів-мудреців. Завдяки виготовленню запасів калорійної молочної та м’ясної їжі ця технологія давала і тепер дає можливість верховинцям успішно, з піснями-коломийками, щоденною майстерною творчістю, виживати в суворих гірських умовах.

Де гуцул — там і кінь, — відзначають етнографи особливість Гуцульського краю. Звідси виник і характерний елемент одягу гуцулок — запаски (замість спідниці). Вони дають можливість гуцулці зручно сидіти в сідлі, навіть тоді, коли, їдучи верхи на коні, вона пряла нитки на одяг для своєї багатодітної родини, як це зображено на картині Ю. Коссака «Гуцули в дорозі». Кінь-«гуцулик» є і тепер, зокрема в оседках глибинних гуцульських сіл, улюбленою твариною. Про нього господарі дбають особливо. Його «кутають» (доглядають) як члена родини, щоб він і сам себе таким почував. Цьому сприяє характер «гуцулика». Він лагідний та інтелігентний, бо здатний оцінювати добре ставлення до нього і тим же відплачує раздам.

Найшанованішим святим на Гуцульщині є святий Миколай, бо він вважається божественним опікуном коня, а також інших домашніх тварин. Найбільше береже разда коня від «вроків», лихого погляду і чарів, тому прив’язує до його вуздечки червону китицю. Тепер, як і колись, цей кінь служить не лише для господарських робіт, транспортування вантажів бездоріжжям, підтягування деревини на лісових зрубах, а й для різноманітних урочистостей. Зокрема, на ньому їдуть верхи з гірських присілків куми, везучи новонароджену дитину «до хресту», а молодята традиційно їдуть до шлюбу

 

Юрій БОБЕРСЬКИЙ

Despre ghita

Poate te intereseaza si...

fotoart

Tabara internationala de creatie FotoArt

    Scopul proiectului: promovarea valorilor etnografice , istorice şi turistice din zona Valea Ruscovei, …

Lasă un răspuns